журнал "Сучасна освіта" №5, 2009

Сьогодні ми хочемо познайомити вас із життям ліцеїстів Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету ім. Т. Шевченка.
Найголовніше те, що розповість вам про ліцей його нещодавня випускниця, нинішня студентка Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка. Може, її історія підштовхне і вас щось змінити в своєму житті, не упустити ще один даний вам шанс.Ліцеїсти - це каста, до якої потрапити дуже й дуже нелегко, та вже якщо потрапив, то вийти з неї не зможеш ніколи. Навіть у дорослому житті, поза межами будівлі ліцею, в першу чергу вони допомагатимуть одне одному, адже існує неймовірне почуття любові один до одного  та родинного тепла. І якщо колись я майже не вірила в це, то переконалася на власному досвіді на початку 3 курсу (11 класу), коли наша група (читай - клас) прийшла на перший урок до червоного корпусу і там зустріла Юрія Павленка - Міністра у справах сім’ї, молоді та спорту. І чомусь між ним - поважним високопосадовцем та нами - звичайними підлітками не було жодних непорозумінь у спілкуванні. Він запитував, що нового зробили в ліцеї, куди цього року ми їздили на практику, як справи у нашої директорки та які вчителі,  котрі вчили його, зараз вчать і нас. Розмова було легкою, приємною, наповненою жартами, адже він також колишній ліцеїст... Але про все по порядку. Отож, як я потрапила у це вічне коло життя, радості, мудрості та любові...
Мабуть, ще у 8 класі почали проявлятися мої журналістські здібності - перш за все: це знати все і про всіх. Не можу сказати, що ненароком, але мені в очі відразу кинувся папірець, котрий лежав на столі у старшого брата моєї подруги. Це було оголошення про олімпіаду, котру проводить Український гуманітарний ліцей Київського національного університету імені Т. Шевченка. Я не надала великого значення цьому конкурсному відбору, але  все одно пішла спробувати свої сили. І хоча олімпіада виявилася для мене провальною - я не потрапила у трійку переможців, враження все одно залишилися і мені понад усе хотілося сюди повернутися.  
Тому в травні  зібрала усі свої сили, знання, навички і впевнено пішла на вступні іспити. І знаєте, що найбільше вразило мене під час знайомства з приймальною комісією - це кришталеві люстри у холі та папуга в зимовому саду, котрий вміє розмовляти! Іспити проходили у 2 етапи: перший - загальний тест (100 питань) з усіх дисциплін, і другий (у разі, якщо за тест отримано більше 50 балів) - переказ з української мови. Результати стали відомі тільки через 3 дні, й увесь цей час я не знаходила собі місця. Мені навіть страшно було самій дізнатися: зараховано мене чи не зараховано, тому за вердиктом поїхали мої батьки.  І коли у слухавці телефону я почула “Так!”, з очей потекли сльози, чи то від шаленого щастя чи від того, що на мене чекає, хоча  я ще зовсім не здогадувалася, ЩО ж саме подарувала мені доля...
Сказати, що три роки пролетіли як один день - не сказати нічого. Але найважчим був перший курс (9 клас у звичайних школах). Було важко встигати не тільки за навчальним планом, а й психологічно. Кожного дня було по сім, а то й вісім уроків, багато таких, що йшли парами (переважно мови та література), а після - розпочинався час гуртків - дозвілля. У моїй групі було 26 чоловік і КОЖНИЙ знайшов себе чи  то в танцях, чи в хорі, чи в театрі, чи в спортивних секціях... Навчалися ми і по суботах - також повний робочий день, а якщо якась олімпіада припадала на неділю, то вихідні скасовувалися повністю.
На першому курсі головне- яскраво проявити себе, показати, що ти не боїшся нічого, готовий іти далі, а також обрати свій профіль, за програмою якого навчатимешся наступні 2 роки. Всього їх існує чотири: філологічний, історико-філософський, юридичний та економічний. Я обрала другий, хоча попередні психологічні тести радили мені зовсім інше...
Мабуть, моя історія про перший курс могла когось налякати, тож розповім про 10 клас.
В десятому класі найпопулярнішим є жарт, що ліцей наш не гуманітарний, а хіміко-гуманітарний. Оскільки в цей час ми почали вивчати органіку під керівництвом нашої шановної директорки - Галини Стефанівни Сазоненко. Відверто кажучи, на пару йшли з острахом і з повністю вивченими уроками. Зате зараз я можу назвати вам будь-яку формулу та написати навіть найскладніше рівняння реакції. У ліцеї я стала всебічно ерудованою особистістю, адже наш профіль не був вузьким. Одночасно ми вивчали і декілька мов, читали багато літератури, відвідували художні виставки, котрі кожного місяця відбувалися у нашому приміщенні, та найголовніше - я та мої друзі змогли повністю себе реалізувати. Протягом усіх трьох років навчання нам постійно повторювали: “Ви - майбутня еліта України!”, закладали в нас те, що рідко можуть дати навіть самі батьки. І нехай зараз це прозвучить занадто пафосно, але я низько схиляю голову перед своїми викладачами. Для мене це не пусті слова.
Літо після 2-го курсу було неповторним. Наша група їздила у Чехію вивчати післявоєнну еміграцію українців. Ті дні у Празі та Карлових Варах назавжди залишаться у моєму серці. Літня практика за кордоном була плідною, тому колективний проект з історії на 3 курсі був вражаючим та мав безліч схвальних відгуків. Знаю, що потім (після нашого випуску) на практику ліцеїсти їздили і до США, і до Канади, і в Німеччину. Майже увесь останній рік ми  створювали власні проекти: з українознавства, з літератури, навіть з хімії! Творчість була поряд з нами на кожному кроці. А наш театральний гурток “Мельпомена” отримав гран-прі на конкурсі “ Кришталевий каштан”, котрий проходив у приміщенні Театру юного глядача. І це не дивно, адже режисер - Людмила Григорівна Василенко закінчувала ДІТМ у Москві (більше знайомий в народі, як ГИТИС).
...Вступити до вузу мені було зовсім неважко - допоміг рекомендаційний лист директора. І саме тоді почалася депресія. Для кожного колишнього ліцеїста  завжди непросто усвідомити, що він вже не є активною частинкою своєї альма-матер. В університеті все не так: вчитися стало чомусь занадто легко, куратори абсолютно безвідповідальні стосовно своїх груп, а життя поза парами не існує взагалі. Колись, ще на самому початку розвитку ліцею, в університеті створювалися спеціальні групи тільки для ліцеїстів, але зараз, на жаль, зробити це неможливо. Можна ще нескінченно довго розповідати про всі переваги Українського гуманітарного ліцею: про відзначену багатьма нагородами особисту картинну галерею, про унікальні комп’ютерні класи та інтерактивні дошки майже в кожному кабінеті, про заходи, котрі кожного року організовує Піклувальна рада для абітурієнтів, про відомих гостей, які із задоволенням відвідують ці стіни (на моїй па-м’яті найбажанішим був Святослав Вакарчук)... Ліцей розвивається разом з нашою державою, цього року він стане повнолітнім. Тож не проґавте і ви свій шанс. Якщо зацікавилися - на вас завжди радо чекають за адресою: пров. Івана Козловського, 3. Це на самій вершині Печерських пагорбів, там ліцей гордо височіє над усіма іншими школами Києва, чудово знаючи, що він лідер. Якщо вже зібралися йти, то запам’ятайте: дорога нелегка, потрібно подолати декілька сотень сходів, щоб вознестися до цього величного храму науки.

 =========================================================================================

Оформите подписку на журнал "Сучасна освіта".